«Мінські», подобається це комусь, чи ні — це частина міжнародної гри за підтримки з боку «сильних держав». Особисто я як оптиміст не думаю, що вони колись втіляться саме так, як вийшло їх оформити, бо це нікому не цікаво, крім чинної кремлівської влади. Але й там, без жодного сумніву, чудово усвідомлювали, що дурних нема, і що це лише дипломатична межа, яку їм перетнути було зась. Якби могли, то не було би жодних «мінських». Що там коїлося, нам ніхто не скаже, а бач, навіть за формального невизнання своєї участі Росія вписалася в перемовини. Чим їх свого часу в Грузії зупинили, мені також цікаво…
Більшість простих і щирих людей відверто не розуміє, як так можна жити. Люди, що втрачають за це близьких. За дрібниці на зразок побутових незручностей навіть згадувати соромно, такими вони є жалюгідними — це вже дно жлобства.
Якби всі справді були готові фанатично душу й тіло положити, не допомогла би Росії навіть ядерна зброя. Але це фантастика. Тому дипломатія, тому Насреддинівський віслючок.